Визнання договору довічного утримання недійсним на підставі статті 225 Цивільного кодексу України: аналіз судової практики

Abstract

Наукова стаття присвячена аналізу судової практики з питання визнання договору довічного утримання недійсним на підставі встановлення нездатності сторони в момент укладення договору усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Актуальність теми вбачається авторами у необхідності правового осмислення ризиків, які спіткають обох сторін договору у зв’язку з його яскраво вираженою фідуціарною природою; а також необхідністю дослідження проблем застосування судами ст. 225 ЦК як інструменту захисту порушених вчиненням недійсного правочину майнових прав відчужувача, набувача та інших заінтересованих осіб. Пояснені поширеність договору довічного утримання серед літніх людей та ризики для їх контрагентів, що з цього випливають. Автори встановили, що висновок експерта займає особливе місце серед інших доказів по справі як такий, що засвідчує результати професійного дослідження емоційно-вольової сфери особи в момент укладення договору. Висвітлені правові засади судово-психіатричної експертизи та принцип, за яким суд не може покладатися на висновок експерта, що базується на припущеннях або неточностях. Обґрунтовані наслідки неналежного виконання учасниками справи обов’язків із забезпечення експертизи. Проведено аналіз п’ятдесяти судових рішень про визнання договору довічного утримання недійсним на підставі ст. 225 ЦК. В результаті авторами зроблено висновок про особливу поширеність використання цієї норми спадкоємцями померлих відчужувачів, що не рідко ставить інтереси добросовісного набувача у вразливе становище. Доведено, що обов’язок сторони недійсного правочину повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала на його виконання, успадковується. За цим принципом набувач користується правом реституційної вимоги до спадкоємця – особи, яка не є стороною договору. Також автори акцентують увагу на те, що позивачі, вимагаючи визнати договір довічного утримання недійсним, нерідко обирають невірний спосіб захисту своїх прав або й взагалі не заявляють про повернення у власність майна, що стало предметом спору.