Концептуальні підходи до державного регулювання освіти як суспільного блага: інституційний аспект

Abstract

Освіта як процес цілеспрямованого виховання та навчання, розвитку та саморозвитку особистості є фундаментом знання як засвоєної інформації, як здатності, розуміння, усвідомлення що і як робити. У загальному розумінні освіта – це галузь соціальної сфери, яка посідає особливе місце в економічній системі та є найважливішим чинником соціально-економічного розвитку суспільства. У сучасних умовах розвиток освіти супроводжується такими явищами, як інтернаціоналізація, комерціалізація, соціалізація, інклюзія, що потребує нових підходів до її державного регулювання. У контексті цього запропоновано розглядати освіту як суспільне благо, виробництво якого здійснюється в інтересах людини, родини, суспільства, держави. Держава бере на себе відповідальність за виробництво освітніх послуг, від яких безпосередньо залежить національна безпека, цілісність держави, єдиний економічний простір. І освіта – це суспільне благо, що є першочерговим з погляду держави. Отже, державне регулювання освіти – це діяльність державних інституцій, що спрямована на забезпечення нормативно-правової бази, формування інституційного середовища, визначення правил і процедур щодо формування, розподілу, використання природних, соціальних, людських, виробничих, фінансових ресурсів для забезпечення освітою як суспільним благом. Базисом сталого економічного розвитку держави є його інституційне середовище – чіткий упорядкований набір інститутів (правових, політичних, економічних, соціокультурних), що визначають рамкові умови функціонування й розвитку економічних суб’єктів і суттєво впливають на виробництво суспільних благ. Узагальнено, що вплив економічних, правових, соціальних, політичних, культурних, демографічних, технологічних факторів зумовлює зміни та трансформацію інституційного середовища, а отже, необхідним є забезпечення його гнучкості, адаптивності, стійкості, ефективності.