Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950-1980-х років

Abstract

Автор досліджує створення і розвиток державних заповідників в Україні протягом 1950х – 1980х рр. Робить висновок, що в досліджуваний період в республіці суттєво розширилась мережа заповідників, які об’єднали найбільш цінні комплекси пам’яток. Відповідно до свого спрямування, характеру пам’яток державні заповідники поділялися на історико-культурні, історико-археологічні та історико-архітектурні. Створення та розбудова заповідників виявились найбільш вдалими формами збереження пам’яток і музейної роботи, які дали можливість сконцентрувати кошти, матеріально-технічні ресурси, кращий творчий потенціал архітекторів, реставраторів, мистецтвознавців, музейних працівників.