Формування інституціонального механізму державного управління економічним розвитком України

Abstract

Дисертацію присвячено актуальним проблемам, пов’язаним із з’ясуванням специфіки формування інституціонального механізму державного управління економічним розвитком, що забезпечує розподіл владних повноважень між основними агентами соціально-економічних відносин. У дисертації здійснено теоретичне узагальнення попередніх наукових досліджень щодо визначення змісту та ролі державного управління економічним розвитком, а також запропоновано нове вирішення наукового завдання, що виявляється у комплексному дослідженні інституалізації відносин в економічній сфері, інституційного забезпечення розподілу влади з метою подальшого розвитку соціально-економічної системи України. Проведено аналіз основних теоретичних парадигм в межах науки державного управління, який дозволив зробити висновок про те, що мета державного втручання в економіку розглядалася дослідниками неоднозначно. Зроблено висновок, що цілями державного управління економічною сферою з точки зору конструктивності дій її суб'єктів є покращення умов ефективного вибору впровадження та проведення інституціональних змін. Схарактеризовано функції державного управління та запропоновано державне управління економікою розглядати як свідомий вплив держави на економічні об’єкти та процеси з метою надання певної спрямованості господарській діяльності шляхом узгодженості дій суб’єктів національної економіки та, у перспективі, досягнення бажаних результатів. Автором констатується, що ефективне державне управління розвитком економіки України має передбачати впровадження нової якості формування інституціонального механізму, що включає м’які механізми (консультаційні та інформаційні), а також поєднує завдання модернізації національної економіки та забезпечення збалансованого розвитку держави. У роботі визначено, що державне управління економічним розвитком країни має здійснюватися комплексно, системно та послідовно за допомогою організованих заходів правового, соціального, політичного, фінансового характеру. Представлено та обґрунтовано механізм досягнення балансу суспільних інтересів та механізм впливу держави на розвиток інституціональної структури, що підкреслюють присутність владних відносин у всіх громадських зв’язках і взаємодіях. На основі дослідження сутність публічно-економічної влади та її складових наголошено на необхідності формування інституціонального механізму державного управління розвитком економіки та зазначено про необхідність прийняття стратегічних державних рішень лише за умови узгодження з представниками публічного сектору. Окреслено місце й роль інституціонального механізму в системі механізмів державного управління економічним розвитком та запропоновано до структури такого механізму управління включити організаційну компоненту й нормативну компоненту. У роботі представлена концептуальна схема запуску інституціонального механізму державного управління економічним розвитком, що складається з блоків ініціативи, підтримки та удосконалення та запропоновано авторське визначення щодо трактування сутності «інституціонального механізму державного управління розвитком економіки». Проведено аналіз ефективності державного управління економічним розвитком та засвідчено позитивні зрушення в системі стратегічного планування в частині ухвалення важливих документів для розвитку економічної сфери в державі. Встановлено, що: 1) іноземне інвестування в національну економіку відбувається за моделлю слаборозвинених країн, що виключає швидке поширення новітніх технологій та представлено схему взаємодії суб'єктів економіки; 2) ефективним та дієвим шляхом впливу на представників економічної влади є контроль із боку громадського суспільства, яке в сучасній економіці стає одним із суб’єктів економічних відносин та має можливість сформувати дієву систему публічно-економічної влади; 3) існує зв'язок між рівнем розвитку громадянського суспільства й економіки країни відповідно до якого нація може дозволити собі будувати громадянське суспільство лише на основі певного, досить високого рівня розвитку економіки. Автором у науковий обіг введено показник «потенціал інституціоналізації», який надає можливість виділяти та ідентифікувати перспективні напрямки розвитку публічно-економічної влади. У роботі визначено, що «потенціал інституціоналізму» – це показник, який дає можливість віднести економічну систему до того чи іншого типу, ідентифікуючи таким чином і форму власної взаємодії. В авторській трактовці елементами «потенціалу інституціоналізму» слід вважати рівень розвитку інститутів влади, рівень участі держави в управлінні економікою, рівень ієрархії учасників економічних відносин, рівень свободи, рівень сприйняття інновацій в рамках існуючої соціально-економічної системи. Побудовано механізм взаємодії владних і підприємницьких структур та сформовано ключові принципи, на які має опиратися інституціоналізація. Схарактеризовано стратегічні пріоритети зміцнення інституційного базису політики економічного розвитку в Україні та представлено етапи організаційного механізму сприяння такому розвитку. Головним завданням держави визнано формування ефективної економічної стратегії та подальша консолідація суспільства в напрямі її реалізації, що включає сприяння налагодженню партнерських відносин між усіма економічними суб’єктами. Представлено інституціональний механізм державного управління економічним розвитком, що передбачає на шляху до досягнення стратегічних цілей розвитку економіки України формування належного інституціонального середовища. Виділено інституціональні загрози розвитку економіки та сформовано механізм підвищення ефективності державного управління економічним розвитком, визначено елементи формування інституційного середовища забезпечення економічного розвитку країни. Була вирішена проблема визначення перспективних кроків держави, які спрямовані на оптимізацію інституційних ризиків стихійного розвитку економічної влади в умовах посилення глобальної невизначеності за рахунок забезпечення політики інституційного протекціонізму у контексті вирішення завдань довгострокового підвищення національної конкурентоспроможності. Доведено, що в ситуації кризи, дестабілізації економіки, вплив держави на інвестиційний процес набуває особливого значення, тому пожвавлення інвестиційної діяльності – одна з умов виходу для сталого розвитку. Окреслено механізми і канали державного управління інноваційноінвестиційним розвитком країни. Основні напрями інвестиційної політики включають: проведення децентралізації інвестиційного процесу; перехід відбезповоротного фінансування підприємств до кредитування їх на платній і поворотній основі; збереження ролі держави як інвестора у сфері найважливіших виробництв, соціальній сфері, суспільно значущих об'єктів; посилення контролю за цільовим витрачанням коштів бюджету, спрямованих на інвестиції; використання централізованих інвестицій на реалізацію ефективних програм і проєктів, що швидко окуповуються, розширення практики їх часткового фінансування; стимулювання приватних та іноземних інвестицій, вдосконалення нормативної бази, надання гарантій та страхування інвестицій. Ступінь розширення державної участі має об'єктивні межі, обумовлені, з одного боку, реальними фінансовими можливостями, а з другого – завданням стимулювання, а не витіснення приватних інвестицій. Принципи державної інвестиційної політики при існуючих ресурсних обмеженнях і несформованість ринкових механізмів інвестування передбачають вибір пріоритетних напрямів інвестування, підвищення ступеня керованості інвестиційним процесом на основі посилення обґрунтованості, послідовності й комплексності розроблюваних заходів. При орієнтованості інвестиційної стратегії в цілому на перенесення центру ваги з державного інвестування на формування сприятливого інвестиційного середовища державна інвестиційна політика має бути спрямована на підтримку пріоритетних галузей і виробництв, носити системний і виважений характер. Зроблено висновок, що активізація інвестиційної активності породжує в суспільстві низку проблем внаслідок чого виникає проблема розподілу «інституційних ресурсів суспільства», які доцільно розглядати як сукупність адаптивних можливостей, пов’язаних з достатнім рівнем стійкої економічної довіри та масовою схильністю до конструктивного вирішення господарчих конфліктів в умовах трансформаційних змін.